Хлопчик Денис стояв перед тіткою Дашею, дивлячись прямо в її очі, в яких яскраво блищали недобрі вогники. — Це неправда! Це мої тато і мама! — вигукнув він. — Це правда, правда, — відповіла Дарина, — спитай у них, і вони тобі самі скажуть. Денис обернувся і стрімко побіг геть, а жінки, що сиділи на лавці поруч, спробували зупинити її. — Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Навіщо ти дитині такі речі кажеш? Що тобі до нього? — зауважила одна з них. — Він мого Мишка кривдив! Вчора додому прийшов весь у грязюці і з синцем! Це його справа рук, хуліган малий! Не зрозуміло, на кого він схожий, певно, що в батьків якихось алкашів пішов! — обурено сказала Дарина.
З вікна першого поверху визирнула інша жінка й додала: — Та твій Мишко щенят у калюжі топити збирався, а Денис завадив йому, ось і побилися вони там, поки я не встигла підійти. — А ти не лізь, коли тебе не питають! — зневажливо відрізала Дарина. — Ну й що, що хотів утопити? Он скільки цих шавок бігає, розплодилися тут, пройти неможливо! Вікно зачинялося з гучним стуком, а жінки, які сиділи поруч із Дариною, повільно піднімалися з лавки та починали розходитися. — Ну й ідіть! Більше місця для мене! — кричала їм услід Дарина, не приховуючи своєї злості.
Починало смеркатися. З під’їзду вийшла мама Дениса, що була на останньому місяці вагітності. Вона вже готувалася народжувати з дня на день. — Тітко Дашо, ви не бачили мого Дениска? Щось не можу йому додзвонитися, і на подвір’ї його немає. — Я що, нянька твоєму Денису? — зневажливо відповіла Дарина і пішла додому. Вдома вона розповіла про конфлікт чоловікові, який сидів перед телевізором із пляшкою пива. Але навіть він, почувши цю історію, виявився значно розсудливішим.
— Ти зовсім, чи що? Нехай хлопці самі між собою розбираються, а наш нехай вчиться відповідати, а не нишком пакостити! — прокоментував він. Тим часом мама Дениса сіла на лавочку біля під’їзду і ще кілька разів спробувала додзвонитися до сина, але телефон мовчав. Тоді вона набрала свого чоловіка і в цей момент відчула, що в неї відійшли води. — Сашко, Денис зник, і я вже народжую! Чоловік примчав машиною разом із «швидкою», відправив дружину до пологового будинку і сам кинувся шукати сина.
Денис сидів на березі невеликої річечки, досить далеко від дому. Тут він часто проводив час із батьком, ловлячи рибу. Його думки були сплутаними. «З батьком… чи не батьком… Не дарма ж тітка Даша це сказала… І я ж зовсім не схожий на них…» Сльози не стримувалися, і хлопчик плакав. Він згадував, як мама сиділа біля його ліжка, коли в нього була температура, як батько відмовився від відрядження, щоб побувати на його змаганнях, як він сьогодні вранці слухав, як б’ється сердечко маленької сестрички у мами в животі, і як вони домовилися назвати її Настею. Тут його й знайшов батько. Спочатку хотів накричати, але, помітивши стан сина, сів поруч.
— Ну, кажи, чому тут сидиш і розводиш мокроту? — запитав він. — Тітка Даша сказала, що ви мені не рідні й коли народиться сестричка, мене відправите в інтернат… — Денис схилив голову і знову заплакав. — Це все дурниці! Ми з мамою – твоя справжня родина. Так, мама не народжувала тебе, як ось скоро народить Настю, але тоді в неї не могло бути дітей, і ми дуже хотіли сина, тому й забрали тебе з дитячого будинку. Чому рідна мати тебе там залишила — я не знаю. Але те, що ти мій син, я знаю на сто відсотків. І ти повинен знати, що немає нікого дорожчого для нас за тебе, і так само ми любитимемо й Настю. Денис заспокоївся й міцно взяв батька за руку. — А ви мене точно не залишите? — Ніколи! — А де мама? — Вона в лікарні, народжує Настю. Ходімо, нам теж треба туди. Батько підняв сина на руки, і вони разом пішли до машини.
Прибувши до пологового будинку, вони передали необхідні речі в приймальне відділення і сіли на лавочку в парку поруч. Вони говорили цілу ніч про все на світі: про дитинство батьків, як вони познайомилися, про те, як вибрати найкращу коляску для сестрички. І раптом задзвонив телефон. Батько увімкнув гучний зв’язок, і вони почули радісний, хоч і стомлений голос мами. — Нас уже четверо! — пролунало в телефоні, а потім почувся плач маленької Насті. — Ти знайшов Дениса? — Так, ми тут, біля лікарні, разом чекаємо на вас! — відповів чоловік. — Мамо, коли ти повернешся додому? — запитав Денис. — Дуже скоро, мій любий, і тоді ти будеш гуляти з Настею, обіцяю!