Тоня з маленьким сином приїхала з Полісся до херсонського села піднімати новозбудовану ферму. Чоловіка не мала – ні вдовою не була, ні розлученою. Спочатку люди пліткували, але згодом стихли, бо трудівниця, як Тоня, була рідкістю. Вона мала добру вдачу, вміла жартувати, була щира до людей. Тому укорінилася в селі, і воно стало для неї рідним.
**Син виріс, але не сказав, коли одружився**
Іванко підростав, закінчив школу й вирішив вступити до інституту. Він був тямущим до наук, і Тоня робила все можливе, щоб дати синові найкращі можливості для майбутнього. Вона мріяла, щоб Іван здобув освіту, знайшов роботу в місті й не повертався до села на важку працю. Її молитви були почуті, і син виріс “ученим”.
З часом він рідко приїжджав у село, адже працював в інституті, який закінчив з відзнакою. Тоня навіть не знала, коли Іван одружився. Одного разу він привіз їй невістку Світлану, коли вони були одружені вже майже рік.
Глянувши на Світлану – високу та вродливу дівчину, Тоня відчула змішані емоції. Вона повинна була радіти за сина, але її серце стислося від болю, адже син одружився без її благословення. Сльози навернулися на очі, і вона не могла промовити жодного слова, лише стояла й плакала, навіть не запросивши їх до хати.
– Мамо, чому ви плачете? – заспокоював її Іван. – Все добре. Я живий і здоровий, привіз вам невістку. Скоро будуть онуки. Потіштеся за мене!
– Пробач, Іванку, за сльози… Це моя любов до тебе плаче. Так давно ми не бачилися, я не стрималася, – відповіла Тоня.
– Ну досить уже. Дайте вас обійму, – сказав Іван і сам підійшов до матері, обняв її і поцілував.
Хоча за столом Тоня ще не раз плакала, її не покоїло одне – діти одружилися, але шлюб у церкві не брали.
– Мамо, яке вінчання? Ми зі Світланкою в комуністичній партії обидва, – відповів син.
Іван продовжив із гіркотою в голосі:
– Мені й так вистачає глузувань, що я без батька ріс…
На цих словах його зупинила Світлана, побачивши, як важко стало свекрусі. Вона допомогла Тоні лягти в ліжко і накрила її теплою хустиною. Коли жінка заснула, Світлана повернулася до чоловіка.
– Навіщо ти так? Бачиш, матері й так важко, – сказала Світлана.
Іван зітхнув, і на вечір, коли вони з дружиною поїхали, Тоня знову вмилася сльозами.
**Таємниця, розкрита в 90 років**
Наступного разу син приїхав з невісткою та маленькою донечкою. Пізніше – вже з двома дітьми. Тоня бачила сина раз чи двічі на рік. Відмовки щодо рідких приїздів були різними: рідко ходять автобуси, немає часу, погана дорога. Її материнське серце плакало через це.
Роки швидко минали, і ось вже Тоні пішло 90 років. Іван вирішив зробити їй сюрприз. У свій день народження Тоня пішла до храму, де її завжди приймав священик, сповідав і причащав. Коли вона відчинила двері церкви, перед нею стояла вся її родина: син, невістка, онуки, їхні сім’ї. Це було справжнє диво для Тоні – побачити всіх своїх рідних разом.
Після церкви Тоню відвезли до ресторану, де святкували її 90-річчя. Наприкінці святкування Іван попросив слово:
– Мамо, я дякую вам за все. Але хочу ще дізнатися про батька. Може, в такий день ви розкажете?
Зала застигла в очікуванні. Тоня, зібравшись із думками, зізналася:
– Я не знаю, хто твій батько. І навіть хто твоя мати…
Всі в залі заніміли від почутого. Іван, не вірячи, запитав:
– Що ви, мамо, кажете?
Тоня, зітхнувши, продовжила:
– Якось я йшла лісом і почула плач. Оглянулася й побачила згорток у траві. Там лежав ти, Іванку. Твоя мати, мабуть, не могла тебе ростити, тому поклала там, де хтось тебе знайде. Я тебе забрала і виростила.
Іван, охоплений емоціями, кинувся цілувати матері руки, просити вибачення.
– Ви – моя мама. Іншої в мене немає, – сказав він.
Після цього визнання Іван став частіше відвідувати матір, бо зрозумів ціну її жертовної любові.