Роман ніколи не вірив у силу іконок. Тому, коли його мама, Марина Петрівна, принесла іконку та прилаштувала її на косяк вхідних дверей його нової квартири, він лише усміхнувся.
— Мені так спокійніше буде. Іконка не дасть нікому з поrаними думками увійти у ваш дім, — сказала вона.
Роман не заперечував вголос, лише подумав: «Нехай стоїть, аби мамі було спокійніше».
Минув рік. За цей час у Романа та Людмили народився син Антошка — здоровий і спокійний хлопчик. Марина Петрівна могла допомагати лише у вихідні, адже працювала. Теща ж, хоч і не працювала, але практично не приходила до доньки. Лише одного разу, після народження онука, вона завітала і, заявивши, що їй стає зле у квартирі, швидко пішла. Відтоді вона зрідка заглядала, і то ненадовго. Проте Антошка був настільки спокійним, що Людмила справлялася сама.
Коли синові виповнилося півроку, сусіди затіяли ремонт. Будинок кілька днів здригався від шуму перфоратора. Якось до них знову завітала теща й несподівано заявила:
— Як у вас тут стало добре! Дайка мені онука. Ох, ти ж мій богатир! Ну тепер бабуся буде тебе частіше відвідувати!
І вона своє слово дотримала — стала приходити мало не щодня. Однак Роман почав помічати зміни у сім’ї: Людмила стала чіплятися до нього через дрібниці, почастішали сварки, а Антошка раптово почав вередувати, плакати без причини.
Занепокоєний, Роман поділився своїми переживаннями з матір’ю.
— Перевір, чи іконка на місці? — запитала вона.
— Немає її, — відповів він, після того як перевірив.
— Купи таку ж і постав на те ж місце.
— Але, мам… — почав Роман.
— Я сказала, а ти вирішуй сам.
Роман вирішив послухатися мами, купив іконку і повісив її на місце. Наступного дня Людмила зателефонувала йому на роботу.
— Ром, мама тільки увійшла, як їй одразу стало зле, і вона пішла.
— А як там Антошка?
— Поїв, грається зі своїми іграшками. Жодних капризів. І ще, Ром, приходь сьогодні раніше. Я скучила за тобою…
Роман відкинувся в кріслі, замислившись. «Це не може бути збігом! Треба подякувати мамі…»