На Марині я одружився через непередбачену вагітність. Ніяких почуттів між нами не було. Просто одного разу запропонував їй провести разом час, і вона погодилася. Як результат, вона завагітніла, хоча ми й намагалися бути обережними. Вибору не було, і довелося одружитися, хоча мені було всього сімнадцять років. Марина наполягала, щоб я знайшов роботу, але я вирішив ігнорувати її вимоги і вступив до політехнічного університету. Вранці ходив на пари, вдень працював над проектами, а ввечері й до пізньої ночі розвантажував вагони, щоб мати змогу платити за кімнату в комуналці і забезпечувати наше життя.
Незабаром у нас народилася донечка. Марина намагалася тиснути на мене, щоб я залишив навчання і більше працював, але я не піддавався на її вимоги. Анечку, нашу доньку, я любив більше за все на світі. Саме через неї і терпів таку дружину. Та одного разу Марина залишила нас і пішла на два тижні. Я змушений був брати доньку з собою на лекції. На щастя, вона сиділа тихо, малювала, а викладачі ставилися до цього з розумінням. На перервах одногрупниці допомагали мені доглядати за дитиною. Одна з них мала батька-адвоката, який погодився допомогти мені з розлученням, щоб дитина залишилася зі мною.
Коли Марина повернулася додому, я подав на розлучення. Вона намагалася пояснити свою втечу тим, що хотіла змусити мене кинути університет, але я вирішив скористатися ситуацією, щоб позбутися її назавжди, і не відступив від свого наміру. Суд ухвалив рішення на мою користь, і відтоді ні я, ні наша донька більше не бачили Марину.
Минуло десять років. Чи шкодую я про те розлучення? Жодним чином. Так, було важко, були фінансові труднощі, і психологічно, і фізично непросто. Але це все вже позаду. Сьогодні у мене власний бізнес, а донька, якій я розповів про її матір, коли їй було десять років, ніколи про неї не згадує. Анечка вчиться на відмінно, як у школі, так і вдома. Вона росте справжньою господинею. За місяць ми з донькою плануємо відпочити на Чорному морі.