Нас у батьків було двоє: я і моя сестра. Вона завжди отримувала більше уваги та подарунків, що було зрозуміло, адже вона дівчинка. Мені ж діставалося виховання в більш суворих умовах, але я спокійно це приймав. Згодом сестра виросла, виїхала за кордон, де познайомилася з майбутнім чоловіком і тепер уже багато років живе там. Тим часом і я створив свою родину. З дружиною ми вирішили, що залишимося жити з моїми батьками, звісно, з їхньої згоди. Батьки мали великий двоповерховий будинок, де місця вистачало всім.
Хоча батьки не страждали серйозними захворюваннями, вік все одно давався взнаки: то тиск, то спина болить. Тому наша допомога їм була дуже доречною. Моя дружина — справжня розумниця та красуня. Вона завжди мене підтримувала і не скаржилася, коли більшість домашніх обов’язків лягли на наші плечі. Ми навіть зробили ремонт у будинку і впорядкували двір — усе власними силами. Ніколи не зверталися до батьків за допомогою, адже від них лише йшли зітхання та ахання.
Але одного дня все змінилося. Батьки почали метушитися, щось готувати, їздити по магазинах. Виявилося, що приїжджає моя сестра. Радощам наших батьків не було меж: вони не могли натішитися її приїздом, без кінця спілкувалися з нею та її родиною. Сусідам розповідали, яка чудова у них дочка, який чудовий зять і які розумні онуки. Подарунки для них підготували, а ще й з собою багато чого дали.
Мені стало дуже прикро за мою дружину. За всі ці роки вона не чула від моїх батьків жодного слова подяки. Їхня увага до нас здається автоматичною, як належне. Чому так? Наступного дня після від’їзду сестри батьки знову згадали про свої болячки, і все повернулося на свої місця. Я починаю думати, що, можливо, наша постійна присутність стала для них тягарем, а не радістю, як я раніше вважав. Можливо, ми з самого початку не повинні були жити разом з батьками?