Три роки тому у Галини Петрівни згорів будинок. На щастя, того дня вона була на роботі. Вогонь знищив усе: дім, де вона народилася, виросла, виховала сина і приймала онуків. Тепер на тому місці залишилися лише попіл і згарище. Після цієї трагедії син Артем із дружиною Ольгою вирішили забрати Галину до себе. Вона розуміла, що їм важко: Ольга працювала, а вдома завжди було безліч справ. Через те, що після пожежі в неї тремтіли руки, Галина Петрівна відчувала себе тягарем.
— Сину, бачу, вам нелегко. Відвези мене до пансіонату. Тут поруч є хороший заклад, де за мною доглянуть. Я не хочу бути вам тягарем, — звернулася вона одного вечора.
— Добре, мамо, але почекаймо до травня. Погода стане кращою, і ми встигнемо оформити всі документи, — запропонував Артем.
Весна вже настала, і як тільки потепліло, Галина Петрівна нагадала синові про їхню домовленість:
— Ось і травень, час настав. Ви з Олею обіцяли мене відвезти.
— Гаразд, мамо, завтра відвеземо, — погодився син.
Того вечора Галина тремтячими руками склала свої скромні речі: нічну сорочку, халат і домашні капці. Наступного ранку вона попрощалася з онуками, перехрестилася і вийшла з квартири. Артем завів стареньку машину, і вони вирушили в дорогу.
— Артеме, ми ж проїхали поворот до пансіонату! — стурбовано вигукнула Галина, помітивши, що вони звернули не туди.
— Там зараз ремонт, потрібно об’їжджати, — швидко відповів син, а Ольга загадково посміхнулася.
Машина їхала ще близько двадцяти хвилин, і Галина почала впізнавати знайомі краєвиди: річку, ліс, будинки. Її серце стиснулося, коли вони під’їхали до рідного села. Артем відчинив ворота, і перед нею постав новий будинок. Галина Петрівна ледь не втратила рівновагу, виходячи з машини. Перед нею стояв гарний новий дім, ще не до кінця завершений. Навколо ходили майстри, де-не-де лежали будівельні матеріали, але все виглядало так, ніби пожежі ніколи й не було.
— Сину, це сон? Що відбувається? — спитала вона, не вірячи своїм очам.
— Мамо, ми ніколи не планували відвозити тебе до пансіонату. Ми вирішили відбудувати твій будинок. Тут тепер є все: внутрішній туалет, кабельне телебачення, навіть підігрів підлоги. Ми спеціально тягнули час, щоб завершити все до весни, — сказав Артем із усмішкою.
Галина Петрівна не змогла стримати сліз і міцно обійняла сина. Вона ще довго не могла повірити у таке щастя. З того часу Артем із Ольгою та онуками щосуботи приїжджають до бабусі в її новий дім.