Анна Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 70 років, але ані син, ані дочка не приїхали її привітати. Щоправда, сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала її та навіть подарувала невеличкий подарунок, а санітарка Маша пригостила яблуком на честь дня народження. Пансіонат був пристойним, але персонал загалом був байдужим. Усі знали, що сюди привозили літніх людей, яким вони стали тягарем для своїх дітей. Так сталося й з Ганною Петрівною — її привіз сюди син, сказавши, що вона відпочине та підлікується, але насправді вона просто заважала невістці.
Квартира була її, але син умовив її підписати на нього дарчу, обіцяючи, що вона й далі житиме вдома. Проте все склалося інакше — вони відразу всією сім’єю переїхали до її квартири, і почалася постійна війна з невісткою. Та завжди була незадоволена: то їжа не така, то бруд залишився у ванній. Спочатку син заступався за матір, але згодом почав кричати на неї разом із дружиною. Анна Петрівна помітила, що вони почали нашіптуватися, а коли вона заходила до кімнати, розмови раптово обривалися.
Одного ранку син почав говорити про те, що їй потрібно відпочити й підлікуватися. Мати гірко запитала:
— У богадільню мене здаєш, синку?
Він почервонів, заперечив:
— Та що ти, мамо, це просто санаторій. Полежиш місяць і повернешся додому.
Привіз її, швидко підписав папери та поспіхом поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Відтоді з’явився лише раз, привіз яблука й апельсини, запитав “Як справи?” і, не дослухавши, кудись поспішив. Вже другий рік Анна Петрівна жила тут. Одного разу вона зателефонувала на домашній номер, але їй відповіли чужі люди. Виявилося, що син продав квартиру, і де його тепер шукати — невідомо.
Анна кілька ночей плакала, але знала, що додому її не заберуть, тож сльози не допоможуть. Найбільше їй було боляче через те, що свого часу вона образила свою дочку заради щастя сина.
Анна народилася в селі й вийшла заміж за однокласника Петра. Вони мали великий будинок і господарство. Жили скромно, але не бідували. Якось їхній сусід із міста почав розповідати Петру, як добре живеться в місті: і зарплата краща, і житло дають. Петро загорівся ідеєю переїзду, і вони продали все та поїхали. У місті їм дали квартиру, купили меблі й старенький “Запорожець”. Однак Петро потрапив в аварію і помер у лікарні через два дні. Анна залишилася одна з двома дітьми. Вона мила підлогу у під’їздах, щоб прогодувати сім’ю.
Син потрапив у погану історію, і Анні довелося брати гроші в борг, щоб його не посадили, а потім вона два роки виплачувала борги. Донька Даша теж мала складне життя: чоловік пішов, залишивши їй дитину та квартиру. Син часто хворів, і їй довелося піти з роботи, щоб ходити по лікарнях. Лише через кілька років лікарі змогли встановити діагноз. Даша познайомилася з чоловіком, у якого була дочка з таким самим діагнозом. Вони одружилися й почали жити разом. Через кілька років чоловік захворів і потребував грошей на операцію. Анна мала гроші, які збирала для сина, щоб той міг придбати квартиру. Дочка попросила допомоги, але Анна відмовила, вирішивши, що синові гроші потрібні більше.
Даша сильно образилася і на прощання сказала, що більше не хоче бачити матір і щоб та до неї не зверталася, коли стане важко. Ось уже двадцять років вони не спілкувалися.
Анна повільно піднялася з лавочки й пішла в пансіонат. Раптом почула:
— Мамо!
Серце забилося швидше. Вона повільно повернулася. Це була Даша. Анні Петрівні підкосилися ноги, але дочка встигла підхопити її.
— Нарешті я тебе знайшла. Брат не хотів дати адресу, але я пригрозила йому судом за незаконний продаж квартири, і він одразу все розповів.
Вони зайшли в будівлю й сіли на кушетку в холі.
— Пробач мені, мамо, що так довго не спілкувалася з тобою. Спочатку образа, потім соромно було. Але тиждень тому ти мені наснилася — ніби йдеш по лісу й плачеш. Встала я, а на душі так важко. Я все розповіла чоловікові, а він мені сказав: їдь і помирись. Приїхала, але там чужі люди, ніхто нічого не знає. Довго шукала адресу брата і нарешті знайшла. Збирайся, поїдеш зі мною. У нас такий великий будинок, на березі моря. І чоловік сказав: якщо матері погано, вези її до нас.
Анна вдячно пригорнулася до дочки й заплакала. Але це вже були сльози радості.