Наталя вийшла заміж за Івана і була безмежно щаслива. Вона, як дівчина з дитячого будинку, ніколи раніше не відчувала стільки любові, турботи та ласки. Жили вони окремо від батьків Івана, і все було добре, поки не стало свекра. Після його смерті Іван вирішив привезти маму, Зінаїду Михайлівну, до їхнього дому, щоб вона не залишалася одна.
Свекруха не хотіла обтяжувати невістку своєю присутністю і намагалася залишатися непомітною. Вона допомагала з господарством, доглядала за онуком, поки Наталя та Іван працювали. Але Наталя часто сварила свекруху. Їй не подобалося, як Зіна готувала, чи як наглядала за дитиною. Бабуся виправдовувалася, пояснюючи, що її ноги ледве ходять, а очі погано бачать, тому не завжди може встежити за онуком.
Свекруха робила все можливе, щоб догодити Наталі, але здавалось, що невістка була завжди невдоволена. Проте одного разу Іван серйозно захворів, і йому було необхідне термінове лікування. Поки він лежав у лікарні, Наталя щодня бігала до нього, приносила їжу і просила Зінаїду доглядати за сином.
Одного разу Наталя повернулася додому і побачила, що у сина брудні черевики. Вона знову вилаяла свекруху за те, що та дозволила хлопчику йти гуляти. Здавалося, стосунки тільки погіршувалися.
Проте однієї ночі все змінилося. Наталя випадково почула, як Зінаїда молилася, просячи у Бога здоров’я для сина, невістки та онука. Вона також благала Бога забрати її до чоловіка, бо відчувала, що більше не має сил.
Ці слова торкнулися серця Наталі. Вранці вона вперше підійшла до свекрухи, обняла її і назвала “мамою”. Наталя щиро попросила вибачення за всі образи і грубі слова. Зінаїда, посміхаючись, відповіла, що давно все простила.
Незабаром Івана виписали з лікарні, і відтоді їхня сім’я жила в злагоді й мирі, радіючи кожному дню, який вони проводили разом.