На жаль, мама Ані померла, коли вона ще була зовсім маленькою дівчинкою. Жоден із родичів не захотів удочерити її, навіть почали думати про те, щоб віддати її до дитячого будинку. Але несподівано з’явилася далека родичка Віра і вирішила взяти Аню до себе.
— Ти що, з глузду з’їхала? У тебе вже троє дітей, як ти годуватимеш ще одну дитину? Ви й самі іноді голодуєте, — говорили люди.
— Нічого страшного, — відповідала Віра. — З Божою допомогою впораємося. Ми ж дружна сім’я.
Аня росла розумною і слухняною дівчинкою. Вона була здоровою і майже ніколи не хворіла. Самостійно справлялася з уроками і навіть допомагала Вірі по господарству. У селі знайшлися люди, які намагалися переконати Аню, що Віра більше любить своїх рідних дітей, а не її. Однак Аня не звертала на це уваги — вона знала, що Віра любить її і піклується про неї так само, як про своїх дітей.
Аня була вдячна Вірі за її доброту і турботу. Діти Віри згодом виросли, влаштували своє життя і залишили мамин дім. Аня ж залишилася в «батьківському» будинку з Вірою. Їй було чотирнадцять років. Вона виросла і стала справжньою красунею: довгі густі коси і блакитні очі, як небо.
Одного зимового ранку Віра разом із сусідками пішли на річку прати одяг. Було дуже холодно, але жінки вирішили, що лід на річці достатньо міцний, щоб витримати їхню вагу. Однак трапилося лихо: лід почав тріщати, і Віра опинилася на крижині, яка пливла за течією. Жінки на березі не знали, як їй допомогти. Одні шукали мотузку, інші думали покликати чоловіків, але ніхто не діяв рішуче.
Раптом з’явилася Аня. Не слухаючи криків про те, щоб вона не ризикувала своїм життям, дівчинка кинулася в крижану воду.
— Мамо, я з тобою. З Божою допомогою ми впораємося, — сказала Аня, допливши до Віри.
Вона взяла її за руку, і разом вони почали стрибати з однієї крижини на іншу, поки дивом не дісталися берега.
Після цього випадку всі в селі зрозуміли, що Аня — справжня «рідна» дочка Віри. Люди були захоплені її мужністю та самовідданістю.