Я мало що пам’ятаю з того дня, коли мене забрали у біологічних батьків. Єдине, що залишилося в пам’яті, це поганий запах в квартирі і дитячий плач, що не припинявся. Мені тоді було лише три рочки, коли я потрапила в дитячий будинок. Як згодом дізналася, мої батьки часто зловживали алкоголем. Одного разу хтось із сусідів не витримав і поскаржився в органи опіки. Вони приїхали та забрали мене і мого брата. На той момент моєму братові було не більше восьми місяців.
Так сталося, що брата вдалося усиновити, а мене ні. Я була ще занадто маленькою, щоб зрозуміти, що відбувається, і навіть не усвідомлювала, що в мене є брат. У дитячому будинку я поступово почала заводити нових друзів, і саме там я відкрила для себе захоплення малюванням. Я брала участь у різних конкурсах, і навіть отримувала призові місця. Однак, як і будь-якій дитині, мені дуже не вистачало батьківської любові та уваги.
Одного разу до мене підійшла вихователька і сказала, що до мене прийшли люди, які хочуть мене забрати додому. Я з хвилюванням чекала зустрічі, сподіваючись, що це стане моєю новою родиною. І хоча часом мені було страшно, я завжди мріяла про те, що одного дня знайду своїх справжніх люблячих батьків.
Життя навчило мене цінувати прості речі: увагу, турботу і підтримку тих, хто поруч. І досі я пам’ятаю, як важливо не втрачати надії на краще, навіть коли все здається втраченим.