Скільки себе пам’ятаю, бабуся завжди називала мене чужою, нелюбою, нагуляною. Чому вона так вирішила, мені невідомо. Адже зовні я — точна копія батька, а не матері. Мабуть, ці сумніви, які переросли в упевненість, з’явилися після того, як мої батьки переїхали з села до міста. Спочатку поїхав тато, а через пів року до нього приєдналася мама, вже вагітна мною. Ось бабуся і запідозрила маму в зраді. Через це я була позбавлена бабусиної та дідової любові. У дитинстві я не розуміла, чому мене не люблять. Маму це ставлення до мене й до себе сильно ображало. Вона часто сварилася з татом через бабусині образи, але тато волів не втручатися і жодного разу не став на мій бік.
Пізніше народилася моя сестричка Анюта. Її дідусь із бабусею дуже любили, дарували їй подарунки, купували різні речі. Мені ж нічого не перепадало. Проте ми з Анютою були дуже близькі, ніколи не сварилися і завжди підтримували одна одну. Коли вона отримувала цукерки чи пряники, завжди ділилася зі мною.
Час минав, я виросла, закінчила університет, вивчилася на юриста. Тепер працюю в адвокатській конторі, заробляю добре, збираю гроші на іпотеку. Нещодавно на роботу до мене прийшла бабуся. “Внучко, рідненька,” — почала вона, — “нашого Іванка заарештували. Допоможи витягти його звідти.” Іванко — це її молодший син, мій дядько, який старший за мене на чотири роки. У дитинстві цей самий Іванко, наслідуючи свою матір, називав мене “приблудою,” дражнив і знущався з мене.
“Отже, тепер я ‘внученька’,” — відповіла я, — “коли у вас виникли проблеми, я раптом стала рідною? Ви з Іванком усе моє дитинство ображали й принижували мене, а тепер прийшли просити допомоги? Не буду я вам допомагати. Звертайтеся до іншого адвоката.”
Бабуся пішла, відчуваючи образу. Але я не відчуваю жодних докорів сумління. Жодних. Я не хочу допомагати тим, хто все життя несправедливо знущався з мене та моєї матері.