Мені п’ятдесят років, я чотириразова мати й тричі бабуся. Усе своє життя провела в селі: спочатку до двадцяти років жила в батьківському домі, а потім вийшла заміж за місцевого хлопця. У молодості мій чоловік був справжнім красенем із блакитними очима. Всі дівчата в селі мріяли про нього, але він обрав мене. У перший рік нашого шлюбу я завагітніла первістком. Проте, коли була на сьомому місяці, у нашій родині сталося страшне нещастя — чоловік потрапив у аварію, внаслідок якої втратив руку та ногу.
Коли я дізналася про це, у мене був справжній шок. Ридаючи й тримаючись за живіт, я кинулася до місця події. Лікарі вже були там, вони надали йому першу допомогу та відвезли до лікарні. Це був неймовірно важкий час: токсикоз і біль через вагітність з одного боку, а чоловік у критичному стані — з іншого. Диво, що я тоді не втратила дитину. Лікарі повідомили, що доведеться ампутувати кінцівки чоловіка. Усі навколо — рідні та друзі — стверджували, що я не витримаю жити з інвалідом, радили залишити його й знайти собі здорового чоловіка.
Сам чоловік теж казав, що мені краще знайти іншого. Але я не тільки залишилася з ним, а й народила ще трьох дітей. Тепер наші діти виросли, у кожного своє життя, вони роз’їхалися по різних містах. Ми залишилися удвох у великому будинку. Хоч у чоловіка протез замість ноги і він має лише одну руку, але він допомагає мені більше, ніж багато здорових людей.
Так, у мене з’явилися зморшки, так, було багато болю та важкої праці, і я рідко дозволяла собі купувати красивий одяг або косметику. Але для мене найголовніше — це те, що поруч зі мною завжди був коханий чоловік. За тридцять років я ніколи не пошкодувала про свій вибір. А тепер піду нафарбую губи, і ми разом вирушимо в гості до друзів.