Добре, що син з дружиною щодня навідувались до нас. Світлана, невістка, приходила вдень перед роботою, робила уколи, допомагала мені з обідом. А син Діма приїжджав ввечері з новими ліками та продуктами. В нас із чоловіком троє дітей. Старша донька живе неподалік, 15 хвилин автобусом, але приходить до нас лише раз на місяць, скоріше для того, щоб перед сусідами з’явитися, ніж допомогти.
Друга донька народилася в той самий день, що й Діма. Тут ми з чоловіком мали велику таємницю. Коли я поїхала народжувати нашу дочку, там же народжувала й сусідка, яка вирішила відмовитися від своєї дитини. А хлопчик у неї народився добрий, здоровий. Ми з чоловіком подумали і вирішили всиновити його. Про те, що Діма не наш рідний син, знаємо лише я та мій чоловік. Ніхто з родичів про це не знає. Так сталося, що саме Діма найбільше переймався за нас. У найскладніші моменти життя саме він та Світлана були поруч. І в останні хвилини життя мого чоловіка вони теж були поряд.
Після похорону доньки почали згадувати про спадщину. Чоловік багато працював, і ми відкладали гроші на рахунок у банку. Спочатку доньки лише натякали про спадщину, але я робила вигляд, що нічого не розумію. Діма, на відміну від них, жодного слова про гроші не казав. Та згодом доньки набралися сміливості і прямо запитали про спадщину.
— А про які гроші ви говорите? Ви хоча б поцікавилися, скільки коштували ліки для батька? Вони були дуже дорогі, — відповіла я їм.
— Ну, Діма ж все сам купував, — відказали доньки.
— Так, Діма все купував за свої гроші, він із дружиною щодня приїжджали, приносили продукти й були поруч. Тож запитайте самі себе, кому мають дістатися гроші.
Доньки почервоніли й пішли мовчки. Насправді, грошей у нас уже не залишилося, все пішло на лікування. Але останнім бажанням чоловіка було переписати наш великий будинок на Діму, що я і зробила.