Толя та Іра були разом вже дев’ять років. В їхньому житті було все: добра робота, власна трикімнатна квартира, машина та всі умови для комфортного життя. Проте їм не вистачало найголовнішого — дитячого сміху. Незважаючи на всі спроби, природа не подарувала їм можливості мати дітей. Вони обстежувалися у різних лікарів, і кожного разу чули одне й те саме: вони не сумісні.
Але розлучення для них не було варіантом. Любов один до одного була надто сильною, щоб думати про таке. Тому вони вирішили прийняти інше рішення — усиновити дитину. Ірина мама, дізнавшись про їхнє рішення, одразу виступила з лекцією про відповідальність та любов до прийомної дитини, хоча подружжя й так усвідомлювало всі труднощі цього рішення.
Мати Іри наполягла на тому, щоб поїхати разом із ними вибирати дитину, аргументуючи це тим, що вона теж буде бабусею і повинна брати участь у виборі. Вона також поставила умову, що дитина має бути немовлям, оскільки, на її думку, так буде легше адаптуватися до нової сім’ї.
Проте, після декількох поїздок разом із тещею, подружжя не могло знайти дитину, яка б їм підходила. І вирішили поїхати без неї.
Як тільки вони увійшли до дитячого будинку, в руки Толі влетіла дівчинка років чотирьох. Вона бігла, спіткнулася, і Толя встиг її підхопити.
— Тато, татко, — заплакала вона, обіймаючи його за шию.
Іра зупинилася і, зі сльозами на очах, прошепотіла: “Це доля”.
Директор дитячого будинку була щаслива, що для маленької Інночки знайшли сім’ю. Проте додала, що у дівчинки є молодший брат Тарас, якому всього два роки, і розлучати їх не можна. Тож або вони беруть обох дітей, або…
Порадившись, Толя та Іра прийняли рішення — вони візьмуть обох дітей. Вони розуміли, що буде нелегко, але були впевнені, що разом зможуть впоратися.