Дівчинка сиділа на лавці у сквері. Іноді схлипувала і вимовляла: «Мама». Люди проходили повз, не помічаючи її. Лише старий, що гуляв сквером, підійшов до дитини і запитав: — Де твоя мати, маленька? — Не знаю, — хмуро відповіла дівчинка. — Як тебе звати? — Тонечка. — І куди пішла мати? — Не сказала. Тільки сказала сидіти тут і чекати, — дівчинка знову захникала. — А це в тебе що? — старий помітив краєчок конверта, що виглядає з кишені кофтинки дівчинки. У конверті була записка від мами дівчинки. «Добра людина, яка знайшла мою дочку. Її звуть Антоніна Володимирівна Синельникова. Дата народження 5 січня 2002 року. Я Марина Петрівна Синельникова цим підтверджую свою відмову від доньки.
Цього вимагають обставини. Віддайте її, будь ласка, в nритулок. Дякую!». Дід посидів хвилинку, потім узяв Тонечку на руки і відвів у відділення nоліції. Так Тоня потрапила до дитбу динку… Минуло п’ятнадцять років. Тоня вже навчається у кулінарному технікумі, на кондитера, паралельно працює у кафе кондитерській. Там на роботі у них у фоновому режимі працює телевізор. І якось дівчині попалася програма «Чекай на мене». Так у неї з’явилася ідея, як здійснити свою давню мрію та знайти матір. Тоня через інтернет заповнила анкету телепередачі і почали чекати на відповідь. Зателефонували їй за півроку.
— Антоніна Синельникова? — Так. – Ми знайшли ваших родичів. Запрошуємо на телепередачу… – Ми запрошуємо до студії Олександра, – сказав ведучий. Вийшов хлопчик років десяти. — Чому ти вирішив, що треба зустрітись з Антоніною? — Вона моя сестра. Я побачив її історію в інтернеті і згадав, як мама розповідала, що я маю сестру, але вона її здала в nритулок. — Як звуть твою маму? — Мами рік тому не ста ло. Її звали Марина Синельникова. Тоня підбігла до брата і почала його обіймати. – А з ким ти приїхав до нас? — З бабусею. Вийшла бабуся і обняла обох своїх онуків. — Ми ніколи більше не розлучимося! – примовляла вона.