— Взагалі, це моя квартира, — сказала Людмила Михайлівна, — я її віддала синові, щоб він жив там зі своєю дружиною, Ганною. Людмила Михайлівна мешкала в однокімнатній квартирі, а свою двокімнатну віддала синові, звісно, безкоштовно, бо молодим не було де жити після весілля. — Я хотіла, щоб син став самостійним, але для цього був потрібен час, тому я віддала їм свою квартиру, поки вони не накопичать на власну, — пояснювала вона. Її син, Гриша, після закінчення університету одружився з Ганною, своєю одногрупницею. Про дівчину Людмила Михайлівна знала небагато — зустрічалася з нею лише чотири рази, один з яких на весіллі. І Ганна, і Гриша тільки починали будувати своє доросле життя, обидва були з небагатих сімей. Людмила Михайлівна вважала, що це добре, бо пара зможе разом подолати труднощі.
Гриша ніколи нічого не вимагав від матері й був їй дуже вдячний за квартиру, не говорячи про іншу допомогу. Одного зимового дня Людмилі Михайлівні зателефонував її брат Антон, який щороку взимку їздив до столиці на обстеження. Цього разу він попросив тимчасово зупинитися у її квартирі, знаючи, що там є достатньо місця, оскільки племінник ще не мав дітей. Гриша з радістю погодився: — Звісно, мамо, нехай приїжджає, я все організую, — запевнив він. Людмила Михайлівна була задоволена, що син не протестував.
Однак наступного дня Гриша почав висловлювати сумніви: — Може, я знайду йому готель? Чи він зможе оселитися деінде? — Але ж він твій дядько, йому буде зручно у вас, — відповіла Людмила Михайлівна. Урешті-решт брат приїхав, пройшов обстеження і поїхав назад після кількох днів проживання. Ніхто не скаржився, всі були задоволені.
Та 31 грудня, під час дзвінка сваті, ситуація змінилася. Вона побажала з Новим роком і додала: — Добре, що вони дали притулок Маші, бідолашній не було куди йти. Усі гуртожитки були зайняті, а без Ганни й Гриші вона залишилася б на вулиці.
Людмила Михайлівна була шокована: племінниця Ганни, Маша, жила у її квартирі з осені, і ніхто їй про це не сказав. Вона віддала свою квартиру синові й невістці, а вони не тільки не захотіли прийняти її брата, але й поселили когось іншого на кілька місяців. Згодом вона зателефонувала сину і суворо сказала: — У вас є тиждень, щоб знайти інше житло та звільнити мою квартиру.
Хоча Гриша розумів, що матері було боляче, він знайшов нову квартиру, і вони з Ганною переїхали. Але тепер залишається питання: чи правильно вчинила Людмила Михайлівна, виселяючи дітей зі своєї квартири, адже вона дозволила їм там жити, а значить, вони мали право розпоряджатися цим простором?