Вона сиділа біля вікна, дивлячись на порожній двір, де колись лунав дитячий сміх і бігали її діти. Сьогодні їй виповнилося 70 років, але нікого поруч не було. Вона довго чекала, сподіваючись, що хтось прийде, що син чи дочка згадають про її день народження і приїдуть.
Діти давно роз’їхалися по своїх містах, занурившись у власні життя, де вже не залишалося місця для матері. Вони рідко телефонували, ще рідше приїжджали. І ось сьогодні, в її день, двері так і не відчинилися. Ні подарунків, ні квітів, навіть простого дзвінка не було.
Вона тихенько зітхнула, намагаючись приховати сльози. За вікном повільно стемніло, а з ним і згасла надія на те, що хтось все ж таки приїде. Вона знову залишилася одна, так само, як і всі попередні роки.
“Може, вони зайняті,” — подумала вона, намагаючись знайти пояснення байдужості своїх дітей. Але в глибині душі вона знала правду: вона стала непотрібною, забутою в своєму маленькому світі.
Але якби тільки вони знали, скільки любові й тепла вона все ще могла б дати, скільки історій розповісти, скільки радості принести своїм онукам.