Моїй сусідці днями виповнилося 90 років. Не можна сказати, що ми були дуже близькими, але й чужими теж не були. Час від часу я зупинялася поспілкуватися з нею – приємна, цікава жінка. На початку місяця ми розмовляли, і я дізналася, що Марія Петрівна святкуватиме свій ювілей наступних вихідних. Звісно, жодного офіційного запрошення на свято я не отримала, адже люди в такому віці рідко організовують великі святкування, але ще тоді я вирішила, що зайду привітати її з тортиком.
Бабуся жила сама: чоловіка вже не було, а діти давно роз’їхалися по різних містах. Я подумала, що не піду занадто рано, щоб вона могла провести час із родиною – адже вони так рідко бачаться, як вона мені говорила. Тож, коли я прийшла до неї додому, моєму здивуванню не було меж. Будинок був акуратно прибраний, пахло свіжими стравами, а бабуся тихенько сиділа на кріслі та дивилася телевізор. “Напевно, всі вже поїхали”, подумала я, хоча сумнівалася, адже не бачила жодних слідів того, що хтось приїжджав.
Коли бабуся мене помітила, її обличчя засвітилося від усмішки. Видно було, як вона зраділа, що хтось прийшов, і на її очах заблищали сльози. В той момент я зрозуміла, що, мабуть, я була першою, хто прийшов її привітати. Мені стало її так шкода, що я вирішила залишитися довше. На столі було видно, що вона чекала набагато більше гостей. Ми сіли, і вона почала мене пригощати. Пізніше я дізналася, що ніхто з її дітей чи онуків навіть не зателефонував, щоб привітати її з ювілеєм. Я не знала, що й сказати, мене переповнювали емоції, бо було видно, як вона намагалася стримувати сльози.
Я як могла намагалася її підбадьорити, але її біль був помітним. Тієї ночі я довго не могла заснути, обдумуючи те, що сталося. Не могла зрозуміти, як можна бути настільки зайнятим, щоб навіть не привітати власну матір чи бабусю з таким важливим днем.
Не забувайте про своїх батьків, телефонуйте частіше, заходьте в гості – вони завжди вас чекають.