Моїй сусідці, Марії Петрівні, нещодавно виповнилося 90 років. Хоча ми не були надто близькі, я не могла назвати її чужою. Часто зупинялася, щоб перекинутися кількома словами — вона завжди була приємною та цікавою співрозмовницею. Одного разу, на початку місяця, під час нашої бесіди, я дізналася, що на наступних вихідних у неї ювілей.
Я не отримувала жодного запрошення, та й не очікувала його — адже люди в такому віці зазвичай не влаштовують пишних святкувань. Проте вирішила зайти з тортиком і привітати її.
Марія Петрівна жила одна: чоловіка давно не стало, а діти роз’їхалися по містах. Я вирішила не приходити надто рано, щоб вона могла відсвяткувати з родиною, адже, як вона казала, діти навідуються рідко.
Коли я прийшла, моє здивування не знало меж. Будинок був акуратно прибраний, відчувався запах свіжоприготовлених страв, але бабуся сиділа одна, тихо дивилася телевізор. Спочатку я подумала, що, можливо, гості вже поїхали, але ж я не бачила жодної машини біля будинку.
Як тільки Марія Петрівна помітила мене, її обличчя засвітилося усмішкою. Я побачила в її очах сльози, і зрозуміла, що, мабуть, я перша і єдина, хто сьогодні прийшов привітати її.
Мені стало неймовірно шкода стареньку, і я вирішила затриматися довше. За столом було помітно, що вона чекала набагато більше гостей. Ми сиділи, вона мене пригощала, і пізніше зізналася, що ніхто з дітей чи онуків навіть не подзвонив, щоб привітати її.
Мені було важко підібрати слова, щоб втішити її. Я бачила, як важко їй стримувати сльози, і мені розривало серце. Я намагалася її заспокоїти, але було очевидно, що вона дуже засмучена і самотня.
Тієї ночі я довго не могла заснути, не розуміючи, як можна бути настільки зайнятим, щоб не знайти хвилинку привітати свою маму чи бабусю з таким важливим ювілеєм.
Не забувайте про своїх батьків. Телефонуйте частіше, заходьте до них у гості, адже вони завжди вас чекають.