Максим Ткачук з Турійська з самого народження потрапив у непрості життєві обставини. Батьки залишили його на піклування бабусі, коли він ще був зовсім маленьким. Згодом вони розлучилися, створили нові сім’ї і зовсім забули про свого первістка. Вже десять років бабуся Галина Ткачук самостійно виховує онука, не наважуючись оформити опікунство.
Доля подарувала Галині двох дітей — сина та дочку. Коли вони були ще зовсім маленькими, у її будинку з’явилося ще одне немовля.
— У мене є сестра Неля, яка не чує і не говорить. Вона народила дівчинку, але вирішила відмовитися від дитини. Я не могла цього допустити і сказала чоловікові: “Якщо в нас вже є двоє дітей, для третього теж знайдеться місце.” Він погодився, і ми взяли до себе племінницю Юлю. Ми доглядали її до семи місяців, але потім Неля передумала і забрала дочку. Зараз у Юлі все добре, вона має власну сім’ю.
Але після того, як Юля пішла, я відчула сильну порожнечу і дуже сумувала за третьою дитиною. Мала намір взяти малюка з дитячого будинку, але життя склалося так, що розлучення і необхідність самостійно забезпечувати родину змусили мене відмовитися від цієї ідеї. Галина завжди знаходила способи забезпечити своїм дітям гідні умови.
Її син Саша, закінчивши школу, вирішив не продовжувати навчання і вирушив до Києва шукати щастя. Мати не перешкоджала йому, хоча мріяла, щоб він здобув вищу освіту. Незабаром Саша повідомив, що збирається одружитися, і привіз зі столиці дівчину, яка чекала дитину. Їхній син Максим народився влітку.
На той час молодята ще не оформили свої стосунки офіційно, але в свідоцтві про народження хлопчика були записані імена обох батьків. Після хрещення дитини вони поїхали назад до Києва, залишивши сина з бабусею. Відтоді вони так і не повернулися.
Галині важко згадувати ці події. Спочатку вона сподівалася, що все стане на свої місця. Вона тримала онука на руках, співала йому колискові та годувала його розведеним молоком. Але з кожним місяцем надія на повернення сина з дружиною танула. Їхні серця не здригнулися ні тоді, коли бабуся проводжала Максима до першого класу, ні коли він брав участь у своєму першому конкурсі талантів.
Доля позбавила Максима батьківського тепла, але наділила його винятковим співочим талантом. Бабуся ще змалечку помітила, що хлопчик підспівує кожній пісні з телевізійних реклам. Одного разу вона зустріла свого колишнього вчителя музики Віктора Скулінця і попросила його послухати Максима. Він одразу зрозумів, що хлопець має неабиякий талант, і взяв його під своє крило. У віці восьми років Максим здобув свою першу перемогу на всеукраїнському конкурсі.
Сьогодні Максим має за плечима участь у численних конкурсах, як національних, так і міжнародних. Його спів зворушує слухачів до глибини душі.
— Хто допомагає вам з поїздками на конкурси в столицю? — запитую бабусю, яка працює двірником, щоб хоч якось заробляти на життя.
— Ніхто, — скромно відповідає вона. — Якщо конкурс організовує школа, то це безкоштовно. Але більшість фестивалів не бюджетні. Потрібні гроші на одяг, дорогу, проживання та харчування. А у кого їх просити?
— А у батьків дитини?
Галина Володимирівна замовкає, а потім зізнається:
— Син не допомагає, а невістка, коли дуже попрошу, іноді надсилає кілька сотень гривень.
Жінка ретельно добирає слова, щоб не сказати нічого поганого про батьків Максима, не засуджує їх. Але розповідає історії, які говорять самі за себе. Наприклад, одного разу вона приїхала з онуком на конкурс до Києва, де перебував його батько. Але він не прийшов на зустріч. Іншого разу Галина, під час відпустки, поїхала з онуком та дочкою на заробітки і зустріла в супермаркеті Любу. Рідна мати зробила вигляд, що не впізнала свого сина і свекруху. Ні тата, ні мами жодного разу не бачили в школі, де навчається Максим, а він називає “мамою” свою тітку.
— Але ж ви, як опікун, повинні отримувати якусь допомогу? — цікавлюся у жінки.
— Але я не оформляла опікунство, — відповідає вона.
За всі десять років, що вона самотужки виховує онука, Галина не отримала жодної державної допомоги. Вона пояснює це тим, що боялася втратити дитину через відсутність власного житла. Їй сказали, що, живучи на орендованій квартирі, вона може втратити Максима. Тому більше не зверталася за допомогою. Влаштувалася працювати двірником, щоб мати хоч якийсь стабільний дохід і бути поруч із онуком.
Однак її побоювання виявилися марними. Як пояснив начальник служби у справах дітей Луцької міської ради Федір Шульган, орендоване житло не є перешкодою для оформлення опікунства. Він порадив їй звернутися до служби у справах дітей за місцем проживання, щоб підготувати висновок про позбавлення батьківських прав батька і матері, а потім подати до суду заяву на опікунство. Державна підтримка для соціальних сиріт достатньо вагома — не варто від неї відмовлятися. Галина вже почала збирати необхідні документи.
Тим часом щасливий Максим повертається з чергового конкурсу з нагородою — друге місце на міжнародному фестивалі “Перлина-фест”. Він мріє про нові перемоги і присвячує їх своїй бабусі.