Мені здається, що я поспішила з рішенням одружитися, – починає вона свою розповідь. – Починаю заздрити своїм незаміжнім подругам. Відчуваю ностальгію за життям до шлюбу… Можливо, це просто звикання до нових умов. Як було до одруження? Після роботи заходила в магазин, купувала щось смачненьке і не заморочувалася з вечерею. Могла пообідати в кафе біля офісу. А тепер чоловік чекає, що я буду готувати. І кожного дня щось нове. Хотіла – прибирала, не хотіла – валялася на дивані зі смартфоном. Зараз я вже не належу сама собі… Все зароблене і витрачене треба обговорювати з чоловіком. Купила собі кофту – поясни, скільки витратила. А до шлюбу як було? Отримала зарплату – витрачай її на що хочеш: на кіно чи на клуб. Ніяких фінансових контролерів над головою… Найважче для мене – це вставати о сьомій ранку на вихідних. Антон з села, для нього це звичка. А я люблю полежати в ліжку. Але ж ні – підйом, готуй чоловікові сніданок і гайда займатися домашніми справами. І готувати повинна за його вподобаннями. Мої ж смакові бажання його не цікавлять. Докоряє мені за витрати, мовляв, треба відкладати гроші на покупку житла. Заради економії свята відзначаємо чаєм і тістечками. У кіно мене не водить. Про театр взагалі мовчу. Допомогти по господарству? Ні, це не чоловіча справа. Йому треба відпочивати у вихідні, щоб набратися сил на робочий тиждень. А я не відпочиваю. Ніби в мене немає роботи. І ще й незадоволений. “Погана господиня”, каже. А тут ще й дитина на підході. Клопоту стане набагато більше. Допомоги з дитиною від нього не дочекаюся. А ще й нові докори – “Погана мати”… Відчуваю, ніби мене затягує в болото, яке називається сім’я. Все глибше і глибше. Це для цього я виходила заміж?
